Михайло Шифрін

Спогади М.Ю. Шифріна, КАНД.ТЕХН.НАУК,  ЛАУРЕАТА

державної  ПРЕМІЇ СРСр про життєвий шлях та час навчання в ДМетІ

(Продовження. Частину І опубліковано у газеті «Кадри металургії» №1, 2019 р.)

   Успішно працюючи й просуваючись по службі, я вже перестав думати про навчання в інституті. Восени 1931 року було оголошено прийом на вечірнє відділення гірничого інституту. Мої колеги, а особливо мій керівник Ландо умовили мене подати заяву про вступ до інституту. Іспити були незрівнянно легшими, ніж у 1928 році, і я їх успішно склав. Мені навіть запропонували вчитися на денному відділенні, але я відмовився, тому що вже звик до матеріальної самостійності.

   Перший рік в інституті нас навчали за так званим «Дальтон-планом». Полягало це в тому, що всі предмети вивчалися студентами самостійно в бригаді з чотирьох осіб. Після вивчення курсу або його частини складався залік, причому запитували одну людину з четвірки, а залік або оцінка ставилися всім. У нашій четвірці зазвичай залік або іспит складав я. Абсурдність таких занять бачили всі, і до кінця року ми перейшли на лекційну систему й складання іспитів кожним студентом особисто. До початку третього року навчання вечірній факультет в Гірничому інституті було ліквідовано. Студентам запропонували перейти на денне відділення, змінивши спеціальність. Деякі погодилися, а більшість, не погодившись зі зміною спеціальності і з переходом на стипендію, звернулися з проханням до ректорату Дніпропетровського металургійного інституту про прийняття нас групою на третій курс вечірнього факультету. Нас прийняли до ДМетІ на спеціальність конструкторів металургійного обладнання. Мене це влаштовувало. Але після закінчення року цю спеціальність ліквідували, і нам запропонували перейти на спеціальність інженерів-механіків металургійних цехів. Мене це влаштовувало менше, але я змушений був погодитися. Перед початком п’ятого курсу нас перевели на денний факультет, встановивши нам підвищену стипендію, яка вдвічі перевищувала стипендію «денників». Протягом чотирьох років я був незмінним старостою групи. На п’ятому році навчання мене змінив мій друг І. Хавкін. Причиною була моя відмова «витягати» прикріпленого до мене студента, який принципово не бажав витрачати енергію на навчання.

   Схильність до аналізу наукових постулатів та їх математичних виразів з’явилась у мене ще в період студентства. На другому курсі гірничого інституту на цю особливість звернув увагу член-кореспондент АН УРСР професор Локшин. Він запросив мене до себе додому і, після тривалої бесіди за чашкою чаю, запропонував мені стати його асистентом. Хто знає, як склалося б моє життя, якби не трагічна смерть професора Локшина. На четвертому курсі ДМетІ нам читали курс «Основи та фундаменти». Доцент, який читав курс, зазвичай виводив розрахункові формули, дивлячись в конспект. На одній з лекцій він знайомив нас з виводом розрахунку основи під машини ударної дії. Був запропонований досить складний розрахунок. Під час лекції у мене промайнула ідея про можливість виведення більш простої формули менш громіздким шляхом. Я виконав розрахунок на папері і показав його своєму другові і однокурсникові Матвію Саф’яну^[1]. Він став заперечувати. Нашу жваву бесіду побачив викладач і запитав, про що ми шепочемось і чому йому заважаємо. Саф’ян, щоб не постати порушником дисципліни, сказав, що я вивів нову розрахункову формулу основи, але він з виводом не погоджується. Викладач подивився зроблений мною розрахунок і запропонував мені та М. Саф’яну, а також всім бажаючим залишитися після лекції й продовжити дискусію з його участю. Залишилося досить багато однокурсників, заінтригованих цією подією. Я повторив на дошці свій вивід і обґрунтував покладену в його основу ідею. Мій друг спробував спростувати вивід, але не зміг зробити це обґрунтовано. На закінчення викладач мене підтримав. Цей епізод сприяв тому, що, коли прийшла пора іспиту, я був від нього звільнений, отримавши оцінку «відмінно». У розмові зі мною викладач рекомендував мені після закінчення інституту зайнятися науковою діяльністю. Ще один епізод змусив мене задуматися про це. Під час дипломного проектування чотирьох осіб, включаючи мене, відібрали для реального проектування обладнання лабораторії прокатного виробництва, організованої при кафедрі обробки металів тиском. Мені було доручено спроектувати лабораторно-виробничий трубопрокатний стан. Керівником мого дипломного проекту був Павло Терентійович Ємельяненко. Для одного з розрахунків він порекомендував мені скористатися книгою «Пільгерстани», що готувалася ним до друку. Знайомлячись з необхідним мені розділом рукопису, я виявив помилку у виводі одного з основних рівнянь розділу. Не відразу повіривши в можливість помилки у талановитого і дуже обізнаного у своєму предметі вченого, я багато разів перевірив розрахунки. Все підтверджувало наявність помилки. Після цього я зайнявся новим розв’язанням задачі й успішно її розв’язав. Все ще сумніваючись у правильності спростування формули, виведеної Павлом Терентійовичем, і в моєму розв’язку цієї задачі, я ознайомив з ним Ємельяненка. Проаналізувавши обидва виводи, Павло Терентійович визнав припущену ним помилку і правильність мого розв’язку і попросив дозволу опублікувати вивід моєї формули в своїй книзі. Ми стали друзями і в розмовах зі мною він теж умовляв мене після захисту зайнятись наукою. З роботою ми всі четверо впорались успішно, і за нашими вузловими та детальними кресленнями тут же виготовляли деталі і здійснювали їх складання. В кінці кожного з трьох років перебування в ДМетІ мене відзначали в наказі по інституту і преміювали подарунком. Так я отримав логарифмічну лінійку, велику готовальню, а після захисту – годинник.

   Після захисту диплому я був розподілений на завод ім. К. Лібкнехта в Дніпропетровську. Заступником головного механіка цього заводу працював колишній мій однокурсник З. Поляков, який так і не закінчив інститут. Дізнавшись про моє призначення на завод, він добився мого направлення до відділу головного механіка, хоча мені працювати там не хотілося. Я був прийнятий до альбомної групи. Набору до аспірантури навесні не було.

   Приблизно через півроку, у 1937 році, у зв’язку з від’їздом мого безпосереднього керівника до Москви, я був призначений завідуючим альбомною групою, що складалася з 10 осіб.

   Взимку 1937 року на кафедрі обробки металів тиском в аспірантурі з’явилися вакансії. До мене прийшов доцент Микола Петрович Спиридонов і передав запрошення завідувача кафедри професора Олександра Петровича Чекмарьова вступити до аспірантури. Але я не міг зважитися на різке зниження матеріального рівня. Пропозицію було повторено ще двічі. Але я був змушений відмовлятися. Лише в грудні 1938 року я прийняв запрошення і вступив до аспірантури ДМетІ з одночасною роботою в науково-дослідному секторі, що давало мені 50% приробітку. Ухваленню такого рішення сприяла також одна подія, яка сталась у 1937 році. У той час я працював керівником альбомної групи відділу головного механіка заводу ім. К. Лібкнехта. Займалися ми обладнанням колесопрокатного цеху, що дозволило мені добре познайомитися з виробництвом коліс. Восени цех готувався до капітального ремонту. Механік цеху, Михайло Миколайович Ємельянов, який керував підготовкою капітального ремонту, зажадав виготовити кільце ущільнювача до мультиплікатора гідропреса зусиллям 7000 т. Ця складна і громіздка конструкція, що складалася з великої кількості деталей, була виготовлена, але надійшла додаткова вимога Ємельянова: вказати, яким повинен бути зазор в місці розрізу кільця ущільнювача з метою компенсації його теплового розширення. Виконати розрахунок доручили керівникові конструкторського бюро, вмілому і досвідченому конструктору Машкіну. Розрахунковий розмір, визначений Машкіним, – 10 мм, був відразу відкинутий Ємельяновим. М.М. Ємельянова, який не мав вищої освіти, було висунуто в механіки цеху зі слюсарів, але він мав річне стажування в Англії й користувався серед керівництва заводу великим авторитетом і довірою як знавець обладнання колесопрокатного цеху. Головний механік заводу, якого суворо опитували за неправильні дані, порадив головному інженеру доручити цей розрахунок мені, молодому інженеру. Викликавши мене, головний інженер сказав, що ця робота дуже відповідальна і термінова, що він звільняє мене від усіх поточних справ і, що через три дні розрахунок має бути виконаний. Через три дні я приніс головному інженеру зошит, наполовину заповнений тепловими й механічними розрахунками, що, як виявилося, нікого не цікавили. Цікавив лише кінцевий результат, що був у два рази меншим, ніж у Машкіна, а саме – 4,5 см. Головний інженер негайно по телефону зв’язався з Ємельяновим. Ємельянов відразу погодився з результатом моїх розрахунків. Виявляється у нього була записка англійця, який здійснював шеф-монтаж обладнання при будівництві цеху, в якій значився розмір, рівний 4 см. Так я захистив свою інженерну гідність, а Ємельянов, сувора і отруйна людина, перейнявся до мене повагою і наші подальші відносини з ним носили майже дружній характер. Але головне – я повірив у себе як у творчу особистість, що мала право на заняття наукою. Я зацікавився оригінальною технологією виробництва суцільнокатаних залізничних коліс. У процесі роботи у мене виникли більш-менш тісні контакти з керівництвом цеху й багатьма його працівниками, включно з  провідними робітниками.

   Моя робота на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі проходила в умовах розгулу сталінських репресій. Щодня, приходячи на роботу, я дізнавався про численні арешти, здійснені попередньої ночі. Протягом 1937 р керівництво заводу, керівників основних цехів та відділів було заарештовано. На заводі знайшлися люди, основним заняттям яких було писання доносів. Головним чином репресували членів партії, але в окремих випадках репресій зазнавали й безпартійні. У свою чергу я очікував, що мене теж заарештують: мене звинуватили в тому, що я працював поруч із шпигуном і диверсантом, але не виявив його. Але доля наді мною зглянулась. В аспірантурі я відчув себе в рідній стихії, хоча розумів, що знань у мене не вистачає. За рік я склав кандидатський мінімум, після чого виникло питання про вибір теми дисертації. Професор О.П. Чекмарьов запропонував мені тему, пов’язану з дослідженнями сил тертя, але я від неї делікатно відмовився, обравши дослідження колесопрокатного стану. Як мені здалося, Олександр Петрович трохи образився і відмовився від керівництва цією темою через обмежене знайомство з колесопрокатним виробництвом. Не маючи офіційного керівника, я опинився в досить складному становищі. Поміркувавши, я звернувся з проханням до Павла Терентійовича Ємельяненка стати моїм науковим керівником. Він відразу ж погодився, але сказав, що керівництво буде формальним, адже він із колесопрокатним виробництвом не знайомий і процесу не знає. Я відповів, що мене це влаштовує, хоча розумів, що моя самостійність обійдеться мені дорого.

   Чим пояснити мій вибір теми дисертації? Річ у тому, що я не бачив перспективи, займатися запропонованою мені Чекмарьовим темою. Мені вже було 30 років, а витратити на неї потрібно було кілька років життя. Обираючи колісну тему, я вигравав кілька років, тому що міг стати монополістом у цій тематиці. На кафедрі О.П. Чекмарьов керував науковим семінаром, участь в якому була обов’язковою для всіх наукових співробітників, в тому числі і молодих. На семінарі обговорювалися нові публікації: дисертації, книги, статті. Кожному учаснику семінару завчасно повідомлялося завдання про рецензування статті або розділу монографії. Рецензія повинна була бути критичною із зазначенням переваг і недоліків першоджерела. Вважалося вдалим внесення пропозиції щодо нового прогресивного розв’язання тієї чи іншої технічної задачі. Зазвичай старші наукові співробітники виступали 2-3 рази на рік, а молодші і аспіранти 1-2 рази. На першому році аспірантури мені було запропоновано доповісти про розподіл книги, не пам’ятаю імені автора, у якому описувалися з’єднувальні муфти для прокатних станів. Мені вдалося критично розглянути матеріал розділу й вивести нову формулу для розрахунку муфти «Біббі». Мій виступ було оцінено позитивно, а новий розрахунок було рекомендовано до публікації. Опублікована перша моя стаття була в збірнику ДМетІ. На другому році мого навчання в аспірантурі, Олександр Петрович Чекмарьов і Павло Терентійович Ємельяненко вступили в мовчазне змагання. Обидва підготували до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора, і кожен прагнув захистити її раніше іншого. Ймовірно це було пов’язане з можливістю завідування кафедрою. Я мимоволі опинився втягнутим у цю боротьбу.

   Річ у тім, що Олександр Петрович попрохав мене з’їздити до Москви та Ленінграду та переговорити з його офіційними опонентами щодо прискорення видачі відгуків на дисертацію. Дізнавшись про мою поїздку, Ємельяненко, у свою чергу, попросив мене умовити його опонентів прискорити роботу над відгуками. Один з опонентів у них виявився спільним. Це був професор І. М. Павлов, який завідував кафедрою в Ленінградському політехнічному інституті. Я опинився у дуже незручному становищі, тому що в будь-якому разі один з моїх керівників був би незадоволений результатом моїх переговорів з опонентами. Але сама поїздка виявилася для мене корисною: у Москві я познайомився з професором Губкиним, найбільшим фахівцем в теорії пластичності. Незважаючи на різницю між нашими суспільними становищами, він приділив мені понад години, розмовляючи зі мною, до того-ж, говорив, здебільшого, він. Я дізнався дуже багато з його оцінки дисертації А.П. Чекмарьова. Вона була позитивною, але, вказавши на її зайвий обсяг, він підкреслив, що для докторської дисертації досить було б обмежитися однією главою, лише дещо розширивши її. Бесіда з професором Губкиним розширила мій світогляд у галузі підготовки власної дисертації до захисту. Пізніше я поїхав до Ленінграду, де зустрівся з професором І.М. Павловим, опонентом обох моїх керівників. Він приділив мені значно менше часу, ніж професор Губкин, і розмова стосувалася лише безпосередньо дисертацій, представлених йому на відгук. Він, також, вважав зайвим великий обсяг дисертації Чекмарьова (300 стор.), а стосовно дисертації Павла Терентійовича, схопився за голову, сказавши «... боюся приступати до її читання. Адже вона містить 500 сторінок. Як можна стільки писати? ». Я зрозумів, що у Павла Терентійовича шанс захистити дисертацію раніше А.П. Чекмарьова відсутній. Моя поїздка завершилася тим, що, здобувши відгуків від опонентів на дисертацію Чекмарьова, я нічого не зробив для Ємельяненко, якому дуже симпатизував та був у більш близьких стосунках.

   На перших же зборах, після мого вступу до аспірантури, мене обрали головою аспірантського комітету. Аспірантський комітет – це була організація, що ставила перед собою завдання професійного та соціального захисту аспірантів. Видно мені вдавалося вирішувати ці завдання, тому що мене не переобирали до евакуації інституту на початку війни. На цій посаді мені доводилося контактувати з дирекцією інституту та завідувачами кафедр. Багато з них пам’ятали мене ще студентом і контакт був налагоджений швидко. Коли Олександр Петрович Чекмарьов захистив докторську дисертацію, він запросив співробітників кафедри та деяких інших викладачів інституту на банкет. Було запрошено і мене з дружиною. За стіл гостей всадили за рангом. Ми з дружиною сиділи неподалік від середини столу до «нижньої» його частини. Навпроти нас сиділи асистент нашої кафедри з молодою дружиною. Через деякий час на місці асистента виявився директор інституту Микола Хомич Ісаєнко. Він поскаржився, що в «верхній» половині столу ні з ким випити, а випити він любив. Я взагалі пив рідко, як кажуть «на свята», але міг випити, та не п’яніти стільки, скільки вип’є партнер. Я запропонував зраділому Ісаєнку свої послуги в якості партнера. Ми пили, чергуючи випивку з танцями. Так минула ніч. Ісаєнко був невтомний. Він був вдячний мені за товариство, адже всі інші вже давно «притомилися» і не пили. Вечір запам’ятався, як добре організований, і всі відчували себе невимушено. Через декілька днів ми разом із комсоргом прийшли до Миколи Хомича, для підтвердження розподілу виділених для аспірантів санаторних путівок. Ісаєнко переглянув список і затвердив його. Потім запитав, чому у списку немає мене. Я відповів, що не вважав можливим як голова комітету взяти собі путівку. «Ну, так я дам тобі путівку зі свого фонду!», – сказав директор і виділив мені путівку. Мені здавалося, що цей жест Ісаєнко був «логічним» завершенням «товариша по банкету».

   На другому році аспірантури я ґрунтовно зайнявся підготовкою експериментальної частини своєї дисертаційної роботи. По-перше, я домовився з керівництвом заводу ім. К. Лібкнехта щодо проведення дослідження з визначення зусиль, що діють на валки колесопрокатного стану. Завод був зацікавлений у цій роботі, тому що у них часто ламався похилий вал, а причина була незрозумілою. По-друге, мені вдалося отримати згоду О.П. Чекмарьова стосовно конструювання й виготовлення працюючої моделі колесопрокатного стану для прокатки свинцевих заготівок. Наприкінці 30-х років багато співробітників кафедри використовували пластилін і свинець для експериментального вивчення процесів деформації металу у валках різних станів. Для вимірювання зусиль на валки стану мною були сконструйовані і виготовлені месдози. Заміри зусиль було проведено на стані заводу ім. К. Либнехта. Це було першою науково-дослідною роботою, проведеною у колесопрокатному цеху, і вона була дуже корисною. Внаслідок було змінено конструкцію верхнього похилого валу. Його було посилено у небезпечних перетинах і кількість аварій на цій досить громіздкій конструкції, що викликало додаткові складнощі у процесі заміни частин, було різко скорочено. Лабораторну модель колесопрокатного стану було виготовлено в 1941 р. Її було випробувано і деякий час вона доводилася до робочого стану, однак, провести на стані експерименти я не встиг. Цікавою є доля цього стану. Після захоплення німцями Дніпропетровська, вони зацікавилися обладнанням прокатної лабораторії ДМетІ і дещо вивезли до Німеччини, також і колесопрокатний стан. Подальша його доля мені невідома. 

  Війна та подальша евакуація перервала роботу над дисертацією. Евакуювався я з родиною, тому що я був визнаний обмежено придатним до військової служби через вроджену ваду серця. Не буду розповідати про всі перипетії нашої дороги, але наприкінці вся наша родина опинилася у Челябінську, де я працював на військових заводах, у тому числі на Челябінському трубопрокатному заводі на посаді заступника начальника проектного відділу. На початку 1944 р. моє становище на заводі ускладнилася. Це було пов’язане з проблемами особистого характеру. Після звільнення Дніпропетровська восени 1943 року в моїй родині почалися розмови про повернення до рідного міста. Я знав, що до Дніпропетровська вже повернулося керівництво металургійного інституту, у якому я працював до евакуації, тож я зв’язався з ним. Запропонував я свої послуги і Трубному інституту, який був підпорядкований Главтрубосталі МЧМ СРСР. Мені хотілося продовжувати свою наукову діяльність і здавалося, що переведення з заводу до інституту, що знаходиться у одному підпорядкуванні, буде оформити легше і простіше буде отримати житло. Однак директор заводу К.І. Токовий категорично відмовився мене відпускати. Захист дисертації було призначено на лютий 1946 р. Проїздом із Челябінська до Дніпропетровська я опинився у Москві й зустрівся з Павлом Терентійовичем Ємельяненко, на той час уже член-кором АН УРСР. Він ознайомився з моєю дисертацією й дав схвальний відгук. Ємельяненко запропонував мене писати йому і обіцяв відповідати. Так відновилися наші дружні відносини. На жаль, вони незабаром перервалися смертю Павла Терентійовича у листопаді 1947 р. Його смерть позбавила науку чудового вченого, мене – друга і дуже цінного порадника. Дисертаційна робота мене не задовольняла: адже я не зміг виконати все, що планував. Але мені було 36 років і я не міг втрачати часу на доопрацювання, тим більш, що мене не відпускали з Челябінського трубопрокатного заводу. Незважаючи на обмежений, як мені здавалося, характер моєї роботи, я її захистив. Після захисту керівництво ДМетІ і НІТІ підтвердили свою готовність прийняти мене на роботу. Були відправлені офіційні листи Міністру чорної металургії СРСР з проханням про відрядження мене у їх розпорядження.

   І в 1946 р. мене, нарешті, перевели з Челябінська до Дніпропетровська. Оскільки я мав велику схильність до дослідницької, а не до викладацької роботи, із двох пропозицій я вибрав Трубний інститут. Там я продовжив працювати, досліджуючи область науки, що мене цікавила.

Зображення

Вгору: Співробітники