Свою Україну любіть

Свою Україну любіть

До 210-ї річниці від дня народження

Тараса Григоровича Шевченка

(1814-1861)

Сьогодні, 9 березня 2024 року ми відзначаємо 210-ту річницю від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, українського письменника, класика української літератури, художника, академіка Імператорської академії мистецтв (1860), національного героя і символа українського народу.

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте,

В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть.

Цими невмирущими словами славетний син українського народу Тарас ГригоровичШевченко звертається до усіх нас, закликаючи до єдності.

Славетний Кобзар, чиї слова зараз звучать як ніколи пророчо, всесвітньо відомий поет, неймовірно талановитий художник… Багатогранна особистість, рядки з поезій якої й зараз ріжуть очі й слух нашим ворогам…Тарас Шевченко - національний символ українського народу, який пробудив українську душу та утвердив духовну основу народу для боротьби проти поневолення російською імперією.

Будучи людиною універсальних обдарувань та інтересів, Тарас Шевченко залишив по собі величезну творчу спадщину. З-під пера поета вийшли чудові твори і, звісно ж, знаменита збірка поезій «Кобзар». Його творчість мала вирішальне значення у становленні й розвитку нової української літератури та стала джерелом натхнення для багатьох сучасних митців.

Тарас Григорович Шевченко – велика і невмируща слава українського народу. В особі Шевченка український народ ніби злив свої найкращі духовні сили і обрав його співцем своєї історичної слави і соціальної недолі, власних сподівань і прагнень. Під думи народні настроював свою ліру Кобзар, тому й оживало в слові його все те, що таїлося в самій глибині серця. Із тим скарбом – словом свого найкращого сина – український народ виходить до всіх людей землі.

Тарас Шевченко прожив 47 років: з них пробув 24 роки в кріпацтві, 10 – на засланні, а решту – під наглядом жандармів. Загалом на Батьківщині він був нечастим гостем... Але де б він не перебував – він завжди залишався сином своєї землі, пам'ятав її і сумував за нею, як за матір'ю. Саме тому Україна стала у творчості Шевченка головним образом, овіяним любов'ю і тугою.

Уже понад півтора століття немає з нами великого Шевченка, Кобзаря та Пророка, але кожен рік ніби наближає його до нас. Його творчість у контексті останніх подій не дає нам змоги засумніватись у правдивості його пророцтв. Більш свідомо вчитуємося у рядки "Кобзаря" і переконуємося, що всі вони звернені до нас, українців XXI століття.

Тарас Шевченко-поет

Вірші Тараса Григоровича Шевченка – це невичерпне джерело мудрості. Написані понад століття тому поезії Шевченка актуальні й досі. Частіше звертаймося до "Кобзаря", шукаючи в ньому відповіді на такі болючі питання сьогодення, адже недарма закликав поет: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь"!

Вірші Тараса Григоровича Шевченка має знати кожен, адже "Кобзар" – це друга Біблія для українців. Розвертаєш, і: "Ну що б, здавалося слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б'ється – ожива, як їх почуєш…". І слова Шевченка – справді особливі, зокрема тим, що актуальні досі.

ВІРШІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ПРО УКРАЇНУ

Послання "І мертвим і живим…" є одним із найвизначніших творів Шевченка. Його можна сприймати як мудрий заповіт великої людини. У посланні Великий пророк віщує жахливі братовбивчі війни, коли народ не схоче більше терпіти лицемірство, а також картає українців за байдужість до власної історії, за порожні розмови та діяльність "псевдопатріотів".

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні

і не в Украйні моє дружнєє посланіє

І смеркає, і світає, день божий минає,
І знову люд потомлений, і все спочиває.
Тілько я, мов окаянний, і день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних, і ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає – оглухли, не чують;
Кайданами міняються, правдою торгують.
І Господа зневажають, людей запрягають
В тяжкі ярма орють лихо, лихом засівають…

Розкуйтеся, братайтеся, у чужому краю
Не шукайте, не питайте того, що немає
І на небі, а не тілько на чужому полі.
В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля.

Нема на світі України, немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі! братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля і в Україну принесли
Великих слов велику силу, та й більш нічого. …

Не дуріте самі себе, учітесь, читайте,

І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває, того бог карає,

Того діти цураються, в хату не пускають

Благословіть дітей своїх твердими руками

І діточок поцілує вольними устами.

І забудеться срамотня давняя година,

І оживе добра слава, слава України.

(фрагмент)

Україна у творчості Шевченка стала головним образом, овіяним любов'ю і тугою. Саме такою, далекою та недоступною, постає образ України у вірші "Думи мої думи…"..

"ДУМИ МОЇ, ДУМИ…"

Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!
Нащо стали на папері сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?...

За карії оченята, за чорнії брови
Серце рвалося, сміялось, виливало мову,
Виливало, як уміло, за темнії ночі,
За вишневий сад зелений, за ласки дівочі...

За степи та за могили, що на Україні,
Серце мліло, не хотіло співать на чужині...

(фрагмент)

Жоден вірш українською мовою не здобув такого широкого визнання серед у світі, як Шевченків "Заповіт". Твір пройнятий прагненням бачити прекрасну людину на прекрасній землі. Поет вірить у те, що Україна стане незалежною, люди прозріють, а брехню буде знищено. І ми повинні виправдати його сподівання, здолати всі труднощі на шляху нашої країни до щасливого майбутнього. Хай його "Заповіт" стане нашим дороговказом.

З А ПО В ІТ

Як умру, то поховайте мене на могилі,
Серед степу широкого, на Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі
Було видно, було чути, як реве ревучий.

Як понесе з України у синєє море
Кров ворожу...отойді я і лани, і гори —
Все покину і полину до самого бога
Молитися... а до того я не знаю бога.

Поховайте та вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю волю окропіте.
І мене в сем'ї великій, в сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути незлим тихим словом.

ПОЕЗІЇ ШЕВЧЕНКА ПРО КОХАННЯ

Кохання – це щастя, доводить поет, а його відсутність – велике горе. Зрада – це те, що перетворює любов з раю на пекло. Першим коханням молодого Тараса Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку. Але надії були марними — Тарас у валку свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана й довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав, і присвятив їй вірш.

МИ ВКУПОЧЦІ КОЛИСЬ РОСЛИ

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись

Одружимо їх.Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи…

Помандрувала
Ота Оксаночкав поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла,
А що за дівчина була…

(фрагмент)

1843 р. Тарас Шевченко поїхав до України і зустрів там Варвару Рєпніну, якій присвятив поему «Тризна», а також Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».

Закревська Г.І.

Г. З.

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися ....

І ти, моя єдиная, встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная рожевая зоре!
І ти, моя єдиная, ведеш за собою
Літа мої молодії, передо мною
Ніби море заступають широкії села
З вишневими садочками і люде веселі….

А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними тихо, пишно походжаєш?

І тими очима, аж чорними — голубими,

І досі чаруєш людські душі? Чи ще и досі

Дивуються всує на стан гнучий?

Свято моє! Єдинеє свято!..

Усміхнися, моє серце, тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив… Та й більше нічого.

А я, доленько, в неволі помолюся богу.

1848р, Косарал (фрагмент)

Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка Лікера Полусмакова, якій Тарас Шевченко присвятив вірші «Лікері», «Л. Поставлю хату і кімнату ... ».

Л и к е р і

Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В святій неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись нікому в світі!...

Моя ти любо! усміхнись,
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,

подай мені…

(фрагмент)

В баладах Кобзаря"Причинна", "Тополя", "Утоплена" розповідається про незвичайних людей, здатних віддано та ніжно любити або ненавидіти. Щирі співчуття викликає героїня "Причинної", гнівний суд – персонаж з "Утопленої", що через заздрощі утопила рідну дочку. Зворушливою, є балада "Тополя", у якій головна героїня гине, оскільки не може бути без коханого, який "пішов та й загинув". У баладі ця смерть подана як перетворення на тополю.

Т О П О Л Я

Полюбила чорнобрива козака дівчина.
Полюбила – не спинила:пішов – та й загинув...
Якби знала, що покине – було б не любила;
Якби знала, що загине — було б не пустила;
Якби знала – не ходила бпізно за водою,
Не стояла б до півночі з милим під вербою…

Минув і рік, минув другий –козака немає;
Сохне вона, як квіточка; мати не питає:
"Чого в'янеш, моя доню?" стара не спитала,
За сивого, багатого тихенько єднала.
"Іди, доню, – каже мати, – не вік дівувати!
Він багатий, одинокий – будеш панувати".

"Не хочу я панувати, не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала, спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,а дружки заплачуть,
Легше, мамо, в труні лежать, ніж його побачить"…

Отак тая чорнобрива плакала, співала...
І на диво серед поля тополею стала.
По діброві вітер виє,гуляє по полю,
Край дороги гне тополя до самого долу…

(фрагмент)

ВІРШІ ШЕВЧЕНКА ПРО МАМУ ТА СІМ'Ю

Тарас Шевченкочерез всю свою творчість проніс повагу до жінки, і особливо – до жінки-матері, яка всю себе віддає своїй дитині. Таке ставлення до жінки здавна притаманне українському народові, але поет йде далі – він уславлює материнську любов знедолених жінок, покриток, від яких відвернулися люди. Вперше ця тема зазвучала у поемі "Катерина". Автор не виправдовує позашлюбні стосунки Катерини з офіцером, але й не проклинає, не звинувачує її. Люди часто несправедливо карають дітей, за гріхи батьків, і саме цього боялася Катерина. Вона загинула, лишивши свою дитину напризволяще, не витримало її серце того, що батько відцурався від рідного сина.

К А Т Е Р И Н А

Кохайтеся, чорнобриві,

та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

роблять лихо з вами…

Не слухала Катерина

ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

як знало серденько.

Полюбила молодого,

всадочок ходила,

Поки себе, свою долю

там занапастила…

Сидить батько кінець стола,

на руки схилився;

Не дивиться на світ божий:

тяжко зажурився.

Коло його стара мати

сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

вимовляє доні:"

Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

була б утопила...

(фрагмент)

У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...

Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це моє!

Моє! – І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. – А подивіться!
Моє найкраще над всіми!

(фрагмент)

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

І ДОСІ СНИТЬСЯ

І досі сниться: під горою
Меж вербами та над водою
Біленька хаточка.Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться, вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе. А дід сидить
І усміхається, і стиха
Промовить нишком:

– Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?
І нищечком старий читає,
Перехрестившись, Отче наш.
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне. День погас
І все почило. Сивий в хату
Й собі пішов опочивати.

С О Н

Нa панщині пшеницю жала;
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, – пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом;
Росповила, нагодувала,
Попестила, і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй: той син Іван
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий,
На вольній бачиться, – бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть...
І усміхнулася, небога.
Прокинулась – нема нічого!..
На Йвася глянула; взяла
Його, гарненько сповила,
І копу дожинать пішла,
Поки не чути ланового.

ТВОРИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ПРО ПРИРОДУ

+++++++++++++++++++++++++++++++++++++

З натхненням та любов'ю Тарас Шевченко оспівує красу рідного краю. У поезіях «Садок вишневий коло хати», «Встала весна», «Зоре моя вечірняя» перед нами постають картини мирного життя: мальовничі українські хати, зелені сади, веселі співи дівчат, селяни, що повертаються з поля. Гармонія людини та природи була провідним мотивом у поезіях Тараса Шевченка.

С Е Л О

Село! І серце одпочине...
Село на нашій Україні –
Неначе писанка: село
Зеленим гаєм поросло;

Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати
Неначе диво, а кругом
Широколистиї тополі;

А там і ліс – і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром:
Сам Бог вітає над селом!..

ВСТАЛА ВЕСНА

Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила:

І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають…

СВІТАЄ, КРАЙ НЕБА ПАЛАЄ

Лечу... дивлюся: аж світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається,
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає...
І нема тому почину,
І краю немає!

(фрагмент)

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

Зоре моя вечірняя

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...

А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.

АВТОБІОГРАФІЧНІ ВІРШІ

Багато поезій присвятив Тарас Шевченко долі дітей – сиріт, адже й сам залишився дуже рано сиротою і тому знав, як це важко – жити без батьків, без будь – якої підтримки серед людей. Читаючи рядки таких творів, як "І золотої й дорогої…", "Думка", "На Великдень на соломі", розумієш, яка тяжка доля у дітей, які залишилися на світі самотніми. Обділені батьківською любов'ю та ласкою, сироти змушені покластися на людську доброту та милосердя. Вони ходять у лахмітті, найчастіше босоніж, бо не мають взуття, і перебиваються шматком хліба. Щоб якось прожити, не померти з голоду, діти змушені йти у найми, важко працювати, а відтак – бути повністю залежними від панів.

Сюжети віршів "Мені тринадцятий минало" та "Якби ви знали, паничі…" списані з його власного життя. За емоційним сприйняттям та атмосферою, ці два вірші кардинально різняться між собою.

Мені тринадцятий минало

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога...
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.

(фрагмент)

На Великдень на соломі

На Великдень на соломі
Против сонця діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами.Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
– Мені мати куповала.
– Мені батько справив.
– А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
– А я в попа обідала. –
Сирітка сказала.

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

Якби ви знали, паничі…

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають…

А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!...

(фрагмент)

І золотої й дорогої…

І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:

А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.

Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

Мені однаково, чи буду...

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: —

Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

(В казематі 1847)

Минають дні, минають ночі

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.

А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,

І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

(21 грудня 1845 р.,

В’юнище.)

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

Тарас Шевченко-художник

Тарас Шевченко відомий у світі як поет, але не менш багатою і цікавою є

його творчість як художника

Тарас Григорович Шевченко — багатогранний геній і одна з найяскравіших постатей українського образотворчого мистецтва середини ХІХ століття. Він проявив себе як художник-живописець, офортист, майстер рисунка, акварелі, гравюри, пробував себе в скульптурі та різьбі.

Образотворча спадщина Шевченка дуже велика: нині відомо понад 1000 портретів, пейзажів, історичних, міфологічних та жанрових композицій. Він зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві.

Особливе визнання мали його офорти, за них у 1860 році рішенням ради Петербурзької Академії мистецтв його було обрано академіком з гравірування на міді. 1844 року він виконав серію офортів під назвою «Живописна Україна», в яких зобразив сцени із життя і побуту простого українського народу, його історичного минулого, а також мальовничі краєвиди рідної України: «Судня рада», «Старости», «У Києві», «Видубицький монастир» та ін. У цих роботах Шевченко показав свою велику художню майстерність, яка виявилась в умінні легко оперувати світлотінню, досягати прозорості тонів.

Представлена невеличка частина картин і малюнків із мистецької спадщини Тараса Григоровича Шевченка.

$Описание: D:\Bond\Праздники 2024\шевченко\Шевченко картины\shevch-mariya.jpg$

Марія, акварель, 1840

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч аЛекс Македонский aleksandr.jpg$

Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу, акварель, 1836

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч в гареме Taras_Shevchenko_vgaremi.jpg$

В гаремі, акварель,1843

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч циганка ворожка Taras_Shevchenko_ciganka1841.jpg$

Циганка-ворожка, акварель,1841

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч-родина.jpg$

Селянська родина, полотно/олія, 1843

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч Катерина Taras_Shevchenko_katerina.jpg$

Катерина, полотно/олія,1842

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч портрет дивчини з собакою portret-divchini.jpg$

Портрет дівчини з собакою, акварель,1838

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч портрет Миколи Репина Taras_Shevchenko_repin.jpg$

Портрет Миколи Рєпніна, полотно/олія ,1848

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч-Kateryna_Abaza Катерина Абази.jpg$

Портрет Катерини Абази, акварель,1837

"Почаївська лавра з півдня", 1846

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч askoldova-mogila.jpg$

"Аскольдова могила",1846

"Форт Кара-Бутак", папір, акварель, 1848

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч goristiy-bereg-ostrova-nikolaya.jpg$

"Гористий берег острова Ніколая", 1848-1849

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч в лихвиниTaras_Shevchenko_lihvin.jpg$

В Лихвині, туш/перо, 1859

$Описание: D:\Bond\шевченко\Шевч-подвирья.jpg$

Селянське подвір’я, акварель,1845

Мистецька спадщина Шевченка довгий час знаходилась у приватних колекціях і не була доступна широким масам. Люди, до яких потрапили роботи художника, часто не уявляли собі їхньої цінності. Більшість картин і малюнків зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка, але чимало робіт художника знаходиться , у Львівському Національному музеї ім. А. Шептицького , у Росії та Казахстані.

* * * * * * * * * * * * ** * * * * * * * * * * * ** * * * * * * * * * * * *

У своїх віршах Тарас Шевченко благає нас любити свою Україну, закликає до боротьби з ворогами. Сьогодні в його рядках українці знаходять силу, віру та наснагу. Ми знаємо, що Україна переможе, а права і свобода людини восторжествують.